Історія полку

З давніх-давен в Україні зароджувалося, вростало міцним корінням, давало перші ростки, а потім і розквітло пишним цвітом славне козацтво. По різному датують вік цьому феномену, що здивував цілий світ. Деякі дослідники вітчизняної старовини слушно вважають, що виникло воно ще за часів Київської Русі, що першими козаками були княжі воїни - бродники, які не захотіли коритися своїм володарям та й пішли у глибини Дикого поля. Отож згодом вони й стали захисниками кордонів Русі-України, перебуваючи у постійних сутичках із кочівниками. У другій половині 15-го та на початку 16 століття козацькі поселення розкинулися на значній території Подніпров’я в районі Трахтемирова, Канева, Черкас. Шляхетна Польща, налякана розростанням козацтва, кинула всі свої найкращі сили для його придушення, але змогла лише потіснити козаків подалі на південь. Діставшись дніпровських плавнів, козаки почали будувати невеликі дерев’яні засіки-фортеці, які згодом отримали назву – січі. Первісно, слово козак означало – «вершник», «людина на коні», або просто – вільна людина, через деякий час це слово набуло дещо іншого звучання й козаками стали називати шляхетних воїнів, лицарів, оборонців простого люду.

Польський літопис 16 століття під назвою «Хроніка», згадує під 1505 роком загін козаків під командуванням братів Струсів, які загинули у бою з ворогами. Ця трагічна подія стала своєрідним відліком у літописі козацтва і нині широко відмічається в Україні.

У першій половині 16 століття за Дніпровськими порогами виникає вільна козацька республіка під назвою Запорізька Січ. Запорозьке козацтво відіграло видатну роль у визвольній боротьбі українців проти національного гноблення з боку агресивних сусідів - Польщі, Туреччини, Москви.

Особливу повагу і шану завжди здобували люди, які здійснили героїчні подвиги й учинки на благо іншим, захищаючи свій народ, свою країну, свою рідну землю. Цілу плеяду народних героїв виплекало українське козацтво. Саме з козацького середовища, із січового братства були вихідцями славетні полководці Дмитро Байда-Вишневецький, Петро Конашевич-Сагайдачиий, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Іван Мазепа та й ще багато інших козацьких керманичів, які прославили Україну на весь білий світ.

Немало визначних національних героїв дала Україні й наша Прилуцька земля. Найвідомішими серед них, у свій час були прилуцькі полковники, вихідці з простих козаків й самі козаки, які згодом досягли найвищих у державі постів, великої всенародної шани й поваги. Саме вони стали засновниками відомих шляхетських родів, які ні в чому не поступалися знаменитим родам Західної Європи. Серед прилуцьких полковників одні готові були життя віддати за незалежність і самостійність української козацької держави, інші – не менш самовіддано намагалися затягнути її під владу батюшки-царя, або сонцеликого султана, чи найяснішого короля. І все це не від злого умислу, а скоріше через свою простоту й довірливість, бажаючи добра й процвітання своєї країни. Усього було в нашій історії.

Як відомо, полками у нас стали називати збройні загони, створені українсько-литовською державою ще в 15 столітті для боротьби проти татарських нападників, які століттями немилосердно терзали нашу землю. І лише у 20-х роках 17 століття, польський уряд за дозволом короля сформував в Україні шість реєстрових козацьких полків, до яких входили українські козаки, взяті на королівську службу і введені в списки-реєстри. На самому початку визвольної війни українців, у 1648 році, гетьман Богдан Хмельницький увів на території України територіально-адміністративний поділ на полки. Кожний полк іменувався за назвою міста, де перебувала полкова старшина на чолі з полковником і збиралася полкова рада. Полки поділялися на сотні, які теж іменувалися за назвами містечок, де перебувала сотенна старшина. Полковники в Гетьманщині були не тільки воєначальниками, вони ще й зосереджували у своїх руках усю цивільну й судову владу на території полку. На цю відповідальну посаду спочатку обирали на козацькій раді, згодом стали призначати гетьманськими універсалами за погодженням із московськими царями.

На превеликий жаль, про прилуцьких полковників збереглося дуже мало відомостей. Про деяких із них навіть і досі не можна говорити з абсолютною впевненістю, що такі взагалі існували, як історичні особи. Велику плутанину вносить ще й те, що в царських документах високоповажних українських полковників, та й гетьманів теж, за московським звичаєм презирливо називали «Івашками» та «Сьомками», «Петровими-Сидоровими», зовсім нехтуючи їхніми прізвищами.

Ось основні віхи з історії прилуцького козацтва.

У 1604 році 12 тисяч козаків, у числі яких були й прилучани з володінь князів Вишневецьких, ходили у похід на Москву під командуванням Лжедмитрія. Москалі жорстоко помстилися за це прилучанам. Цар Борис Годунов послав воєвод своїх із Чернігова й Путивля, із військом і гарматами у володіння Вишневецьких. Московське військо «...город і місто Прилуки, в якому було більше 600 домів осади, збурили і спалили, людей багатьох чоловічої і жіночої статі, під кінець і діток на смерть побили і помордували, і багато крові християнської пролили, а інших живих ворожим звичаєм у полон побрали».

В листопаді 1620 року гетьман Петро Сагайдачний у супроводі прилуцьких козаків зустрічав у Прилуках єрусалимського патріарха Феофана, який їхав із Москви до Києва. У Прилуках і Густині між гетьманом і патріархом відбулася таємна нарада, після якої , Феофан , користуючись своїм виключним правом, відновив вищу ієрархію української православної церкви в Києві, висвятивши на київського митрополита Іова Борецького та, ще настановивши п’ятьох єпископів.

У березні 1638 року населення Прилук і Срібного приймало участь у селянсько-козацьких повстаннях під проводом Скидана, Гуні й Острянина проти польського панування. Підтримували повстанців і ченці Густинського монастиря, через що були змушені втікати у московські землі після придушення повстань, рятуючись від помсти князя Яреми Вишневецького.

У січні 1648 року розпочалося повстання козаків на Запорожжі, а з ним і Національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького.

У березні 1648 року вибухнуло селянсько-козацьке повстання на Прилуччині проти князя Яреми Вишневецького. На допомогу повсталим гетьман Богдан Хмельницький послав на Вишневеччину козацьке військо під командуванням Максима Кривоноса. Після вигнання поляків із Прилуцького краю був створений Прилуцький козацький полк, полковником гетьман призначив потомственого густинського мельника Івана Шкурата-Мельниченка. При полковнику перебувала група значкових товаришів – найповажніших козаків, найближчими помічниками його були: обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий. Полк був розподілений на сотні, на чолі яких стояли сотники і сотенна старшина. Сотні поділялися на курені. Козацьке населення кожного села становило курінь, на чолі якого стояв курінний отаман. У містах і сотенних містечках були городові і сотенні отамани. Прилуцький полк приймав участь майже в усіх знаменитих битвах Національно-визвольної війни.

У лютому 1649 року в гетьманському універсалі на уряді прилуцького полковника згадано Тимофія Носача – одного з видатних полководців і сподвижників гетьмана Хмельницького. Улітку цього ж року Прилуцький полк під командуванням Носача приймав участь в облозі фортеці Збараж на Поділлі, Полкову сотню тоді очолював Іван Шкурат-Мельниченко.

5-8 серпня 1649 року прилучани приймали участь у битві під Зборовом, де після погрому польських військ, був укладений мирний договір між Богданом Хмельницьким і польським королем Яном Казимиром, та складені «Реєстри» 40-тисячного Війська Запорозького. Прилуцький полк на той час складався з 20-и сотень : чотири Прилуцькі, дві Варвинські, дві Іченські, Срібнянська, Дівицька, Галицька, Переволочнянська, Городнянська, Іваницька, Монастирищенська, Корибутівська, Красно-Колядинська, Голенська, Гурівська й Кропивненська. Усього в полку налічувалось 1987 чоловік.

У лютому 1651 року на Прилуччині вибухнуло повстання проти польської шляхти, яка за Зборівською мирною угодою повернулася у свої маєтки на Лівобережжі. А в березні цього ж року, Прилуцький полк у повному складі, разом з іншими лівобережними полками, ходив виручати з біди козаків Кальницького (Вінницького) полку, на яких, підступно порушивши Зборівський трактат, напало коронне військо. Лівобережні козаки вчасно прибули до Вінниці, де відбивався обложений з усіх боків поляками Іван Богун із своїм полком. Козаки спільними зусиллями відігнали шляхту не тільки від Вінниці, але й прогнали з Брацлавщини.

18-30 червня 1651 року відбулася грандіозна битва військ Богдана Хмельницького з поляками під Берестечком на Волині. У цій битві Прилуцький полк приймав участь під командуванням полковника Івана Шкурата. На полі Берестецькому, разом із багатьма своїми полчанами, 29 червня Шкурат геройські загинув, вириваючись з оточення, на полковничому уряді його тимчасово замінив черкаський полковник Яків Воронченко.

18 вересня 1651 року, через невдачі й поразки Богдан Хмельницький змушений був укласти з поляками Білоцерківський договір, за яким належало розформувати Чернігівський, Ніжинський і Прилуцький полики, а козаки цих полків повинні були переселитися за Дніпро, до королівських володінь Київського воєводства.

На початку 1652 року 16 тисяч польських жовнірів під командуванням Калиновського перейшли Дніпро і почали розселятися ротами по козацьких містах і містечках на Лівобережжі, витісняючи українське населення. В історичних документах того часу згадується на полковому уряді в Прилуках Семен Герасимович (Герасименко), колишній полковник Іченського полку. Козаки Прилуцького полку відмовилися переселятися за Дніпро і винищили роту шляхтича Семашка, жовніри якої розселялися на Прилуччині. У відповідь на це, загін шляхтича Маховського, прибувши з Конотопа, вирізав усе населення сіл Липового і Рябух Прилуцького полку. Місто Прилуки тоді вже було окуповане поляками, бо полкова резиденція, разом із полковником Семеном Герасимовичем, перемістилася в сотенне містечко Ічень. У квітні цього ж року Козацька Рада в Чигирині, за порушення мирного договору з Річчю Посполитою прилуцькими козаками, присудила до розстрілу полковника Семена Герасимовича. Але вирок не було виконано.

23 травня 1652 року козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького здобуло перемогу над польською армією М.Калиновського під Батогом. У цей час Прилуцький полк під командуванням Якова Воронченка, за наказом гетьмана залишався на Лівобережжі. Після битви під Батогом почалося масове вигнання поляків із Гетьманщини. Воронченко вибив із Прилук польський загін , що стояв залогою в місті та гнався за ним аж до Конотопа, а наздогнавши – вирубав до ноги.

У березні 1653 року наказним (тимчасовим) полковником прилуцьким був призначений Петро Дорошенко – майбутній гетьман України. За твердженням місцевого дослідника прилуцької старовини, прилучани брали участь у переможній Жванецькій битві 1653 року саме під його командуванням.

8 січня 1654 року відбулася Козацька Рада в Переяславі, на якій між гетьманом Богданом Хмельницьким і посланцями з Москви були обумовлені статті військового союзу. Гетьман із старшиною й козаками присягнув на вірність московському цареві у цьому союзі. В січні-лютому цього ж року посольство московського боярина Василія Бутурліна їздило по козацькій Україні, приймаючи присягу вірності військовому союзу з Москвою. У Прилуцькому полку привели до присяги більше 6 тисяч чоловік козацької старшини, козаків і міщан.

25 серпня 1656 року прилуцьким полковником, замість Якова Воронченка призначений Петро Дорошенко.

27 липня 1657 року помер у Чигирині гетьман Богдан Хмельницький, а вже 25 жовтня цього ж року Генеральна рада в Корсуні визнала гетьманом України Івана Виговського.

У червні 1658 року московський боярин Ромодановський, своїм «листом», змістив із полкового уряду в Прилуках Петра Дорошенка і призначив на його місце Якова Воронченка, але Дорошенко залишався прилуцьким полковником до обрання гетьманом Юрія Хмельницького 11 вересня 1659 року.

28-29 червня 1659 року об’єднане козацько-татарське військо, під командуванням гетьмана Івана Виговського, у складі його був і Прилуцький полк розгромило московську армію під Конотопом. У вересні цього ж року прилуцьким полковником призначено Федора Терещенка.

На початку 1663 року прилуцьким полковником призначено Дмитра Чернявського, а в червні цього ж року, після Чорної ради в Ніжині, його було заслано до Сибіру. На його місце, на початку 1664 року був призначений Лазар Горленко.

У січні 1666 року на Козацькій Раді в Чигирині гетьманом України обрано Петра Дорошенка, колишнього прилуцького полковника, самовідданого борця за об’єднання всіх українських земель в одну державу. 19 вересня 1676 року Петро Дорошенко відмовився від гетьманства і був висланий до Москви.

17 червня 1672 року гетьманом Лівобережної України обрано Івана Самойловича, колишнього сотника Прилуцького полку.

У серпні 1678 року Прилуцький полк під командуванням Федора Мовчана брав участь у битві з турками під Чигирином. У бою на Бужинському полі 12 серпня він загинув геройською смертю.

Під час Північної війни, у жовтні 1708 року гетьман Іван Мазеп із 5-тисячним козацьким військом перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. У числі його сподвижників перебував і прилуцький полковник Дмитро Горленко.

2 листопада 1708 року російське військо О.Меншикова штурмом узяло гетьманську столицю Батурина. Усі захисники і мирні жителі столиці були вирізані росіянами, а саме місто й фортеця пограбовані й спалені дотла. Серед захисників Батурина знаходилася й частина Прилуцького полку під командуванням Івана Носа, якого Петро І призначив полковником на місце Горленка.

У 1714 році цар Петро І прилуцьким полковником призначив Гната Ґалаґана. Під його командуванням прилуцькі козаки в 1716-1721 роках працювали на будівництві каналів між Волгою й Доном біля Царицина і на Ладозькому озері. Майже половина чисельного складу полку загинула на цих каторжних роботах.

У 1722-1723 роках Прилуцький полк приймав участь у походах на Персію, будував фортецю Святого Хреста на річці Сулак. У 1731-1737 роках прилуцькі козаки споруджували велетенську т.з. Українську оборонну лінію від Дніпра до Сіверського Дінця, для захисту кордонів Російської імперії від кримських татар, декілька сотень їх лишилися там навічно. Вони померли від хвороб і пошестей, голоду й перевтоми. У 1733 році почалася російська інтервенція в Польщу, Ґалаґан теж водив своїх козаків у цей загарбницький похід, підкоряти поляків. А в 1735 році 1116 виборних козаків Прилуцького полку під командуванням наказного полковника Мовчана приймали участь у поході на Крим. З цього походу не повернулось 290 прилуцьких козаків. Велика кількість прилуцьких козаків приймала участь і в будівництві фортифікаційних споруд Києва в 1732-1737 роках.

У 1739 році прилуцьким полковником став 23-літній син Гната Ґалаґана – Григорій. Під його командуванням козаки влітку 1739 року приймали участь у російсько-турецькій війні. В 1740-1742 роках Ґалаґан із козаками приймав участь в охороні кордонів, у зруйнуванні мінами фортеці Азов і у відбудові Переяславської фортеці, в охороні Дніпровської лінії біля містечка Домонтова на Черкащині, в 1740-50-х роках – на спорудженні фортифікаційних укріплень Української лінії. У 1760 році прилуцькі козаки ходили у Прусський похід і 22 вересня приймали участь у взятті штурмом Берліна. 1763 року, Ґалаґан пішов у добровільну відставку.

З того часу Прилуцьким полком у 1760-1772 роках управляли тимчасові полковники Іван Григорович Ґалаґан, Петро Якимович Горленко та Іван Данилович Тарновський. У 1772 році Прилуцький полк під командуванням Тарновського брав участь у російсько-турецькій війні.

У 1773 році на посаду прилуцького полковника призначено Олександра Яковича Якубовича. У 1774 році Якубович водив Прилуцький полк на придушення Пугачовського бунту. І це був останній похід прилуцьких козаків.

4 червня 1775 року за наказом російської цариці Катерини ІІ була повністю зруйнування Запорозька Січ російськими військами. А 7 листопада вийшов указ про введення на Лівобережній Україні «Установления о губерниях», за яким повністю ліквідовувався полковий козацький устрій на Лівобережжі.

У вересні 1781 року вийшов царський указ про утворення Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв на терені Гетьманщини. Тим самим, російські правителі повністю знищили політичну автономію Гетьманщини й перетворили козацьку державу на кілька губерній Російської імперії.

Українське козацтво залишило на терені стародавніх Прилук величні пам’ятки, які є свідками боротьби наших пращурів за волю й незалежність Козацької Держави, створеної розумом великим гетьманом Богданом Хмельницьким та його послідовниками.

Козацька фортеця на високому правому березі Удаю, своїми розмірами і могутніми укріпленнями, викликала захоплення у іноземних мандрівників, які відвідали наше місто у другій половині 17 століття. Фортеця мала на стрімких земляних валах міцні дерев’яні стіни з високими рубленими вежами з брамами, установленими на виїздах із міста. Уздовж валу, що сягав 10-12 метрів у висоту, проходили глибоченні рови, що заповнювалися проточною водою. У середині фортеці, біля північної її стіни був розташований замок або дитинець, теж обнесений окремим валом і ровом. Тут, у найбільш укріпленій місцині, зачинялися оборонці фортеці у найскрутніший момент ворожої облоги. Земляна фортеця мала п’ятеро воріт або брам : із заходу – Київські, із півдня – Пирятинські, із сходу Роменські, або Кустівські, із північного заходу – Глухівські, або Млинові, та ще Замкові з дитинця. На стінах і брамах фортеці стояли великі й малі гармати. На території фортеці знаходилися всі найголовніші будівлі міста: палац Яреми Вишневецького, побудований 1647 року, дерев’яні церкви Пречистої Святої 1618 року, Преображенська 1653 року, будинок полкового магістрату або канцелярії, полковий суд, полкова скарбниця, пороховий погріб, артилерійський склад, острог, міська ратуша, садиби полковника і полкової старшини, крамниці. Окремі будівлі фортеці були зв’язані між собою потайними підземними ходами, такі ж ходи вели й за межі фортеці на випадок тривалої облоги міста. Нині на території фортеці знаходяться будівлі ринку, житлові будинки, парк, колишній флігель жіночої гімназії, пам’ятники Мономаху, Дубинському, Кошовому, афганцям, чорнобильцям, собор Різдва, церкви Преображенська, Миколаївська, Стрітенська.

Найстарішою будівлею міста є унікальна пам’ятка архітектури козацької доби – полкова скарбниця. Побудував її полковник прилуцький Гнат Ґалаґан приблизно у 1714 році для зберігання полкових клейнодів, зброї, полкової казни. Прямокутна у плані споруда збудована з цегли, перекрита склепіннями, із барочними фронтонами, має глибоке підземелля. Знаходиться вона між садибою Ґалаґана та полковою церквою.

Спасо-Преображенську козацьку церкву побудував той же полковник Гнат Ґалаґан 1720 року за свої власні кошти для потреб Прилуцького полку. П’ятиглавий храм споруджений на міцному підмурку з велетенських кам’яних брил, перевезених з річки Переводу, де з них були вимурувані бики стародавнього кам’яного мосту біля Край-Города, зруйнованого дикими ордами хана Батия. У правій абсиді храму знаходиться пограбований, напівзруйнований склеп з останками праху фундатора і будівничого Гната Ґалаґана.

У 1720 році, поряд із Преображенською або Спасо-Преображенською церквою, на кошти полковника Ґалаґана, звели й високу муровану дзвіницю, яка одночасно слугувала й брамою-проїздом на територію замку. Ця оригінальна споруда, разом із невеличкою, однонефною, церквою Святого Миколая-Чудотворця побудована в стилі бароко. Дзвіниця двох’ярусна, її завершує великий купол із люкарнами, в які раніше були вмонтовані циферблати баштового годинника-курантів. На початку 19 століття дзвіниця була значно перебудована.

Під стінами скарбниці є ще один скромний пам’ятник козацької доби, який має свою цікаву історію. На початку 1990-х років, під час проведення підземних комунікацій на центральній Київській вулиці, будівельники раптово натрапили на забуте кладовище часів козаччини, яке було розташоване на березі Муховця, між Пирятинською й Роменською брамами, під стінами прилуцької фортеці. Було знайдено добре збережену домовину з тілом козака, у якого була прострелена скроня. Збереглося не тільки природно муміфіковане тіло, але й одяг козака. Працівники музею здійснили перенесення покійника до скарбниці, а потім,1995 року, й поховання. На могилі встановлено невеличкий пам’ятник із хрестом і написом: «Невідомий козак 18 ст. ».